роман иванычук манускрипт з вулиці руської

роман иванычук манускрипт з вулиці руської

” – але роботи якийсь час велися, а я, завжди цікавий до старовини і не менш зацікавлений у відкриттях подібних закладів, навідувався сюди доволі часто. Робітники викидали гори сміття, глини і всілякої нечисті, що спресувались у погребах за більш ніж триста років, добиралися до товстої стіни, яка відділяла корчму мацька від сусіднього. Не пам’ятаю, що я сказав робітникам, та вони не звернули на мою знахідку особливої уваги, це ж не старовинні монети й не посуд – мотлох якийсь, ну а я, немов анахорет, просидів більше місяця вдень і вночі у своїй замкненій квартирі над зотлілими аркушами з філігранями брюховицької папірні, яка постачала папір ставропігійській друкарні, і з великим зусиллям відчитував своєрідний літопис якогось міщанина (може, самого лисого мацька), в який він вряди - годи, зате із скрупульозністю середньовічного лихваря по - українськи, а іноді по - польськи записував усе – від найдрібнішого гроша витрати чи прибутку до найгучніших подій у львові. Що взяв у заклад за позичені гроші, скільки і на що витратив грошей на день, коли спалахнула у львові проказа, кого і за що судили в магістраті; літописець смакував амурні справи львівських жіночок, не любив патриціїв, але з застереженням ставився до посполитих, яким позичав гроші або давав вино в борг. Описував військові паради, зокрема торжество на честь взяття смоленська польним гетьманом жолкевським, криваві екзекуції на лобному місці перед ратушею; багато уваги – з симпатією до православних – приділив брестській унії, обурювався діяльністю єзуїтського ордену у львові; з успенським братством був зв’язаний торгівлею книг, про що свідчить запис. Бували й такі чудернацькі записи; “барон зустрівся з чортом і запродав йому свою душу”, “на кальварії цієї ночі шабашували відьми”; демонічні сили для нього реальні, проте він не раз з іронією зауважує, що зустрічаються з ним частіше ті, які п’ють. З пожовклих листів поставали люди з їх способом мислення, з їх віруванням, психологією; я читав - перечитував рукопис і поволі сам ставав сучасником описуваних подій, зрозумівши тогочасні образи, алегорії, їх символіку.

Це була кара за мою захланність, я аж потім додумався, що рукописи, які пролежали довший час без повітря, напевне, піддають спочатку хімічній обробці і вже потім ними користуються. і хай вибачить мені читач, якщо десь замість літописного рядка, я, не можучи згадати його стислості, напишу десять, сто, а то й більше, що деяких місць не пригадаю зовсім, що порушу часову послідовність літописного викладу подій. Клопітну ніч провела абрекова, так їй треба, мусила б давно гадку мати, що поведенція її дочок, особливо молодшої, впрек поспільному спокою наставлена. П’ятнадцять років тому до старшої дочки ганни, яку на руській чомусь гізею назвали, мовчазної і стрункої, мов конопля, з темним скритним поглядом і буйним чорним волоссям, що закривало обидва личка, залишаючи для людей тілуки тужливі очі, стулку губ і прямий носик, почав залицятися вірменський купець балтазар, приносив їй подарунки, й тішилася абрекова – купецькою жоною стане бідна, мов липка, гізя… та якоїсь неділі в каплиці трьох святителів успенської церкви на відправі вона побачила, як на “придіте ядіте” її донька уклякла біля поважного сивого чоловіка – сеньйора братства пана юрія рога - тинця і, замість на священика, на нього грішно дивилась, обличчя її полотніло, полотніло, а вона закривала його чорною запоною волосся… як тільки віддзвонили, пан юрій вийшов з каплиці, і гізя, злегка похитуючись, мов полум’я свічки – ось - ось і задує чийсь подих, – встала й пішла слідом за ним. Абрекова одного дня запримітила, що молодша золотоволоса дочка льонця має великі голубі очі, а брови – ніби купервасом вифарбувані, губи кармінові й наче навмисно віддуті; боже, невже ота мізерота, отой пропитий письо, який по цілих днях смердить у хаті, а ввечері йде напиватися до лисого мацька, невже він насправді тато обох її дівчат. – але вони й далі зосталися так само відкопилені; льонця відмахнулася рукою, а тоді мама уздріла, як із - за мережки, яка облямовувала кофтину, визирнули тугі білі груди – мало не випорснуть; дівчина повернулася і, вигинаючи станом, підійшла до вікна, відчинила його, прихиляючи до стіни шибкою, щоб подивитися на себе.

Вікно з кімнати абрекової виходило на ріг руської і шкотської, з нього було видно весь ринок, обступлений справа шимоновичівським, архієпископським, корняктівським й лоренцовичівським палацами, а зліва будинками альнпека, гуттера і венеціанського консула массарі; льонця зиркнула на вулицю й тихо скрикнула. Тоді й зрозуміла абрекова, що матиме ще один клопіт, і як вона не помічала досі, що льонця з дітвака стала враз принадною дівицею з дурманом в очах, млосною звабою на устах і жіночою хтивістю в порухах тіла. Розкрити зміст і проблематику твору; удосконалювати вміння учнів характеризувати героїв, аналізувати їхні вчинки, визначати доцільність вживання автором відповідних художніх засобів; розвивати творчі здібності школярів; сприяти зміцненню їх любові до рідної землі, вірності україні. Веснівка – маркіян шашкевич – діяльність руської трійці українська література хрестоматія для 9 класу діяльність “руської трійці” цвітка дрібная молила неньку, весну раненьку.

Маркіян шашкевич – діяльність руської трійці українська література хрестоматія для 9 класу діяльність “руської трійці” маркіян семенович шашкевич народився. Початкову освіту здобув у дяка, потім німецька школа в золочеві, домініканська гімназія у львові, бережанська гімназія, філософський факультет львівського університету та одночасно львівська духовна семінарія. Руйнувалися церкви і монастирі, тому що релігія була оголошена поза державою, і радянське суспільство таким чином викидало за межі своєї свідомості велику частину історичного досвіду минулого. Та особливе місце в багатому літературному доробку українських прозаїків посідає творчість панаса мирного та івана білика, зокрема їхній роман “хіба ревуть воли, як ясла повні. Діяльність руської трійці українська література хрестоматія для 9 класу діяльність “руської трійці” важливий внесок у становлення нової літератури в західній україні, у національно - культурне відродження здійснили представники прогресивного літературного угруповання, відомого в історії як “руська трійця”, з головними її організаторами – маркіяном шашкевичем, іваном вагилевичем, яковом головацьким. Образ руської землі в “слові” образ руської землі в “слові” із сивої давнини, через століття долітають до нас голоси, у яких звучить палка любов до рідної руської землі. У геніальному давньому літописі “слово о полку ігоревім” руська земля усвідомлюється як щось єдине, як надбання народу, що йде від одного кореня, незважаючи на чвари та існування різних князівств. Сюжетний зміст “слова…” – змалювання походу князя ігоря святославовича проти половців 1185 року, що був одним з епізодів тривалої боротьби проти степових кочівників. Загребсльний тільки починав розробляти історичну тематику, це і для критиків, і дія шанувальників його таланту стало цілковитою несподіванкою, оскільки він – після спроб знайти себе в пригодницьких і навіть фантастичних творах. Глібов леонід іванович цуцик раз на вікні, у панському будинку, патлатий цуцик спочивав; то ляже на бочок, то догори на спинку, або на лапки морду клав. Образ руської землі в “слові про похід ігорів” 8 клас з давньої літератури образ руської землі в “слові про похід ігорів” у “слові про похід ігорів” центральний образ – персоніфікований. Образ руської землі в “слові о полку ігоревім&;amp;;amp безсмертне “слово о полку ігоревім” – це героїчна, сповнена палкої любові до вітчизни, до свого народу пісня - заклик, яка лине з сивих віків київської русі і до сьогодні гаряче відлунює в наших серцях. Глібов леонід іванович “мостивсь я в лузі на потіху…” мостивсь я в лузі на потіху веселу загадку піймать, і повну торбу дітям сміху мені судилося набрать. Робітники викидали гори сміття, глини і всілякої нечисті, що спресувались у погребах за більш ніж триста років, добиралися до товстої стіни, яка відділяла корчму мацька від сусіднього житлового будинку, і одного разу, при мені, дзенькнула лопата об щось металеве й лунке.

Я підійшов до стіни (робітники вважали мене, певно, за архітектора або художника, який буде розмальовувати кафе) і побачив у ній квадратні залізні дверцята з проржавілим замком, який розкришився під лопатою. Що взяв у заклад за позичені гроші, скільки і на що витратив грошей на день, коли спалахнула у львові проказа, кого і за що судили в маґістраті; літописець смакував амурні справи львівських жіночок, не любив патриціїв, але із застереженням ставився до посполитих, яким позичав гроші або давав вино в борг. Як отримав міське право і як потім розчарувався у звабах городського життя; спочатку в літописця все оцінюється грошима – до аморальності, скільки витрачає щоденно на жінку, а скільки на сина, потім натрапляєш на несподіваний запис. Та головне зараз для мене – передати деякі проблеми того часу, дух, настрій тими літературними засобами, якими користувався літописець, включаючи й демонологію, бо ж добре усвідомлюю. Вікно з кімнати абрекової виходило на ріг руської і шкотської, з нього було видно весь ринок, обступлений справа шимоновичівським, архієпископським, корняктівським й лоренцовичівським палацами, а зліва будинками альнпека, гуттера і венеціянського консула массарі; льонця зиркнула на вулицю й тихо скрикнула. Зрідка похропував на ліжку п’яний письо, застелений тапчан чекав на льонцю, яка ще не повернулася з ночі, тихо було в домівці, й стара жінка в цю мить відчула, що любить свій куток і свою розпусну доню любить, подвійно – за ґізю, якої, напевно, ніколи не побачить, і навіть храп пися додавав домашнього затишку.

Мирно було цієї хвилини на душі в абрекової – може, через те, що за довгий час уперше не регоче, не реве юрба під її вікном, що той проклятий галас віддалився далеко на ринок, де з самого ранку ведуться великі роботи.

Спочатку заважав спати письо – хропів; штовхнула його коліном під зад і перейшла в потемках на льончин тапчан – він дармує майже кожної ночі, льонця приходить перед досвітком, а то й зовсім її не буває дома, ще б отой старий пияк здох, то стане тоді так тихо в хаті, що хоч скавули, як пес на місяць. Чому бог, а може сатана наслав на її дочок плотську гріховність, адже мати їх, абрекова, за весь свій вік не зазнала й разу гріха – ні солодкого, ні гіркого… та й що, зрештою, в праведності своїй доброго запосягла; а може, той соромітний гріх – єдина радість у цьому безпросвітному житті, і вона, мама, повинна дякувати богу, що дав її дочкам хоч замолоду дрібку втіхи, бо потім не буде, ой, не буде… абрекова почула біля вікна кроки й подумала, що хтось - таки наклеїв новий листок і міська галайстра збирається його читати, або ж льонця приплелася з ночі. За те, що ворожить з руки і називають її поза очі відьмою – а що мала робити після того, як почалася ота дешпектація з її льонцею й тими листками, і ціпаки заборонили їй перепродувати м’ясо, котре брала в глинянських загородників. Хтось уміє читати з книг, а хтось із ліній долонь… ґізю мені не чіпайте, ґізя свята, не скажете на неї, що волочилася вулицями, одного полюбила, а що жонатого – даруйте, любов не питає, любов сама приходить, як мор… за льонцю. А ви, – вже зверталася, поки що мовчки, до озброєних сокирами пахолків, – а чому ви не йдете до нахмана ізаковича, єврейського сеньйора, і не арештуєте за те, що його жінка, золота роза, про яку кагал побожні байки склав, спить із старостою єжи мнішеком. П’є – най собі п’є на здоров’я, а ви подивіться, що робиться в пивниці корнякта, де багаті бісяться, та то суть одна банда і злодії, та туди й донині заходять брати бялоскурські з високого замку, синки бурґграфські, яких давно засудили на довічне за вбивство антоніо і за мою… аякже, і за мою льонцю теж. – йду, йду, стара хіромантичко, відьмо кальварійська, йду… – льонця сперлася рукою на плече одного пахолка, повела долонею по його підборіддю, потім обняла за шию. …навпроти парадної ратушевої брами, на розчищеному ще вчора від рибних ляд і м’ясних яток ринковому плацу виросла з картону й дощок крихітна подоба російського города смоленська. Сорокатисячний, втричі більший, ніж варшава, з товстелезними високими мурами, тридцятивежовий, із ста сімдесятьма гарматами і шеститисячною військовою залогою смоленськ умістився на одній третині ринку – бо переможений. Умістився, ще й вистачило місця для трибун, – їх притулено до крамниць аптекарів і золотарів біля венеціянського будинку, – і на них, завішаних килимами й ґобеленами, сиділи, очікуючи видовища, львівські патриції, райці, лавники, купці, лікарі та інші достойники.

Біля мелюзини – німфи, що нагнулася над криницею навпроти чорної кам’яниці лоренцовичів, і коло статуї правосуддя на протилежному боці ринку стояли готові до штурму руської фортеці переодягнені на списоносців, стрільців, рейтарів, драгунів і реєстрових козаків міщани.

із - за валів іграшкової твердині виглядали бородаті, в паперових шоломах, зі щитами і списами вої, які спочатку будуть оборонятися, а потім поляжуть за землю руську.

Народ загатив увесь ринковий майдан, тріщали балкони, хлопчиська чіплялися карнизів і стояли на дахах – весь ринок здавався одним величезним котлом, повним тисяч людських голів. Войовник смоленська станіслав жолкевський в суворо застебнутій делії й шапці з високим султаном понуро спостерігав за приготуванням до видовища, яке ось - ось мало відбутися на його честь, а бачив справжній смоленськ і москву, і клушин, де полягли тисячі його лицарів за марнославне прагнення короля зиґмунта iii розширити річ посполиту від швеції до каспійського моря. Смоленськ упав – це правда, але польські жовніри у москві щурів їдять, а жолду 3 король не дав ані своїм, ані найманим – нині - завтра рушить голодна зграя мародерів з московських земель на польщу і з’їсть її разом з королем. Горбоносий, з підкрученими вгору вусами, польський реґіментар зло поглянув на тестя двох лжедмитріїв – єжи мнішека; той вловив погляд гетьмана, послужливо повернув до нього своє важке обличчя, закрите чорною бородою, і мовив, добираючи улесливих слів. – накажете, вашмость, почати торжество в честь того дня, коли під вашим довудзтвом увінчалася вікторією наша довголітня боротьба з північними схизматами.

Він, призвичаєний до домашніх вигод, балів і воєн з посполитим людом, боявся цього сильного мужа, що постарів у сідлі і змалку не знімав з себе бойового обладунку.

Сам же усвідомлював, що московська війна остаточно програна, вісті про друге овдовіння марини і повстання в москві підкосили здоров’я львівського воєводи, він осунувся, підупав, і гаряча золота роза нахманова вже не може викликати в нього почуття радості, та все одно втішав себе надією. Якщо смоленськ узятий, а польське військо ще не покинуло москву, то, може, таки посяде московський престол його внук, син марини від замордованого в калузі другого самозванця, і коли не половина московського скарбу, обіцяного йому пройдисвітом гришкою отреп’євим, то хоч сота його частка перепаде – для нього, для рози, для чотирьох доньок і тузіня внуків. єжи мнішеку відлягло від серця – він не знав, що відповісти цьому завжди гострому на слово реґіментареві польщі, в руках у якого все військо, а значить, і держава, хоч de facto він лише польний гетьман, і король не бажає надати йому звання коронного, незважаючи на те, що коронний гетьман ян замойський давно вже відійшов у кращий світ; староста вдоволений, що не мусить відповідати на адресовані йому ущипливі слова гетьмана, нагнувся до бурґомістра вольфа шольца, який сидів східкою нижче; той, вислухавши, повернув голову вліво, від неї, немов відштовхнута, повернулася ще одна голова, а далі – п’ята, десята, і за мить біг до ратуші молодий ротмістр із шаблею при боці. З мурів дощаного смоленська вдарили гармати, мури захиталися – поморщився жолкевський, – на стіну виліз бородатий боярин у шубі з бобровим коміром, змахнув рукою, щось там викрикнув, і знову вдарили гармати – нападники відступили, над ринком потягло гострим пороховим смородом, ротмістри – справжні – горлали, заохочуючи переодягнених міщан до бою. – страхи на ляхи, гурра на мазура… – пробурмотів поет шимон шимонович; він сидів поруч з архієпископом соліковським і, забувши, що його можуть почути, шепотів, поволі добираючи слова. – за ойчизну, любі діти, під благі намети… не беріть з собою ліжок, у полі спатимете… килими залиште дома – вкриєтесь щитами… не беріть з собою їсти… землі наїстеся… архієпископ повернувся до поета всім тілом, гострими очицями увіп’явся в його губи, які шепотіли слова вірша, він уловив зміст і своїм вухам не повірив. – не беріть з собою пити – нап’єтеся крові… нічого не виходить… а чому ви зараз такі побожні, наче в костелі після святого сакраменту – хіба не глупо справляти нині оцю звицєнжну комедію, коли війна з московією, відомо всім, програна. Соліковський не раз гостював у пана шимона, в його бібліотечній кімнаті часто збиралася достославна львівська еліта для поважних розмов, і хоч стриманий парнасець ніколи не давав волі словам, все ж не ховав від людського ока книг, записаних у папський індекс. Вільнодумство, шовкові рукавички… благопристойність… а найпростіше – вивести на поміст, під який накладені в’язки дров – і всі проблеми розв’язані – без дискусій, без шовкових рукавичок… о свята супремо 5, чому ти обминула польщу.

А тоді він і сам зрозумів би… спочатку хоча б десять православних отут, на ринку, на цьому самому місці, де зараз наступають на дощані мури переодягнені за жовнірів міщани.

– я вельми поважаю вас за невтомне збирання книг, я сам завзятий бібліофіл, але мене трохи дивує те, що у вашій великій бібліотеці, де є і ян кохановський, і торквато тассо, і еразм роттердамський, і томас мор… джордано бруно, правда, не бачив, – архієпископ опустив погляд, – я не зустрів хоча б однієї книги… – справді, досить одного примірника книги великого інквізитора для нашого міста, тим більше, коли він знаходиться у вас, – стерп голос шимоновича, проте поет зразу перемінив тон. – я стурбований нинішньою розмовою з вами… королівський поет, автор віршотвору, яким вітали введення ордену єзуїтів до львова, став раптом так дивно мислити.

Тепер лунали не тільки крики, а й брязкіт, гриміт – для більшого ефекту обложники тарабанили в листи бляхи, били в котли і бубни, вояки поривалися до звідного мосту.

Тієї миті барон, який стояв біля криниці, спершись об німфу – мелюзину, – він не хотів далеко відходити від корняктівського палацу, бо такий нині день, що в пив’ярному підвалі буде надто глітно, хтось, чого доброго, займе його постійне місце, – в цю саме мить затишку між штурмами барон побачив чорта. Він упізнав антипка, хоч той стояв спиною до нього, – упізнав по високому капелюху, який прикривав роги, і по довгих аж до землі штанях, які приховували копита. Він давно запродав чортові душу за те, щоб з найнижчого низу вибратися на найвищий верх, щоб з ремісника - партача перемінитися в барона, домігся цього, став своїм серед патриціїв і вищого духовенства, та з якоїсь причини кілька років тому відвернулися від нього можновладці, і він не знає, як запосягти знову у них ласки.

Сьогодні барон уже встиг підхмелитися і думав оце завернути по другому разу, та зустріч з антипком для нього була важливішою, він відштовхнувся від статуї і, пробираючись між натовпом, допав пекельного слугу, схопив його за рукав сурдута. Той улесливо посміхався, оскалюючи чорні зуби; гидливо поморщився антипко, відзначаючи про себе, що барон прогнив до решти, удав, що не впізнає, але висмикнути рукава не зміг. іди… а тоді барон зустрівся поглядом з сеньйором успенського братства юрієм рогатинцем, що стояв сам, без компанії, на бруку й теж дивився на маґістратську веремію. Народ уже втомився стояти, ворушився величезний котел, повен тисяч людських голів, треба було закінчувати виставу, та й сонце вже ховалося за банями юрського собору.

Втомлені й голодні міщани, яким було обіцяно смажене на вогні м’ясо і кілька бочок доброго вина, так ретельно взялися воювати, що за мить розтрощили в’їзну вежу, міст не витримав ваги й напористості і завалився, вояки дряпалися по драбинах на мури, мури теж похитнулися і впали, обложені щодуху повтікали з фортеці, – когось же таки насправді придавить. Вольф шольц, який задумав було розтягнути останній штурм надовше, з острахом позирав тепер на жолкевського, проте гетьман втомлено й байдуже дивився під ноги, сперши на руку голову; бурґомістр скористався задумою реґіментаря і, рятуючи становище, наказав підпалити картон і дошки.

Полум’я бухнуло в небо, видовище було вражаюче – подібно, напевне, горів справжній смоленськ, а трибуна поволі порожніла, гетьман наказав подати карету.

Між двома рядами димарів на гуттерівській кам’яниці стояли групами по троє чорносутанні новіції й схоласти єзуїтської колегії – збиратися великими гуртами і по двоє не дозволялося спудеям львівського новіціату 6. Новіцій зиновій, шістнадцятирічний син реєстрового сотника михайла хмеля, котрий служив у олеського старости яна даниловича, притулився до комина, на крок відступивши від схоластів броніслава й казика. Тільки на крок – більше не можна, вони все одно підійдуть, бо їм наказано опікуватися схизматом зиновієм, який за час навчання в колегії повинен навчитися бути слухняним, як палиця в руках старця. Щоб почав існувати спочатку, так – наче дотепер не мав ні батька, ні матері, ані дитинства, ані рожевого дикого коня, що пасся і вигулював, відколи пам’ятає, на гаварецьких горбах. Схоласти стояли позаду зиновія, а він дивився поверх червоних міських дахів і не бачив, що чинилося на ринку, а тільки дикого коня, котрий зі сходом сонця появляється, мов видиво, на вершку гори і гасає, і рве копитами землю, і бавиться весь день на волі, аж поки не зчервоніє сонячний круг і в нього кане рожевий силует. Зиновій дивився поверх дахів і враз побачив… сутінки впали на гаварецьку полонину, а на ній стали гуртом коні – сірі коні збилися над коритом чи васагом, повним якогось їдла. Вони штовхалися, били один одного копитами; чорний без обличчя пастух сидів на білому коні, стягнувши поводами його голову аж до колін, у білого коня скапувала жовта піна на землю, загнузданий, та ще не впокорений білий кінь не хотів їсти – невже це той самий. Не пам ятаю, що я сказав робітникам, та вони не звернули на мою знахідку особливої уваги, це ж не старовинні монети й не посуд — мотлох якийсь, ну а я, немов анахорет, просидів більше місяця вдень і вночі у своїй замкненій квартирі над зотлілими аркушами з філігранями брюховицької папірні, яка постачала папір ставропігійській друкарні, і з великим зусиллям відчитував своєрідний літопис якогось міщанина (може, самого лисого мацька), в який він вряди - годи, зате із скрупульозністю середньовічного лихваря по - українськи, а іноді по - польськи записував усе — від найдрібнішого гроша витрати чи прибутку до найгучніших подій у львові. Описував військові паради, зокрема торжество на честь взяття смоленська польним гетьманом жолкевським, криваві екзекуції на лобному місці перед ратушею; багато уваги — з симпатією до православних — приділив брестській унії, обурювався діяльністю єзуїтського ордену у львові; з успенським братством був зв язаний торгівлею книг, про що свідчить запис. П ятнадцять років тому до старшої дочки ганни, яку на руській чомусь гізею назвали, мовчазної і стрункої, мов конопля, з темним скритним поглядом і буйним чорним волоссям, що закривало обидва личка, залишаючи для людей тілуки тужливі очі, стулку губ і прямий носик, почав залицятися вірменський купець балтазар, приносив їй подарунки, й тішилася абрекова — купецькою жоною стане бідна, мов липка, гізя. Як тільки віддзвонили, пан юрій вийшов з каплиці, і гізя, злегка похитуючись, мов полум я свічки — ось - ось і задує чийсь подих, — встала й пішла слідом за ним. Абрекова одного дня запримітила, що молодша золотоволоса дочка льонця має великі голубі очі, а брови — ніби купервасом вифарбувані, губи кармінові й наче навмисно віддуті; боже, невже ота мізерота, отой пропитий письо, який по цілих днях смердить у хаті, а ввечері йде напиватися до лисого мацька, невже він насправді тато обох її дівчат. — але вони й далі зосталися так само відкопилені; льонця відмахнулася рукою, а тоді мама уздріла, як із - за мережки, яка облямовувала кофтину, визирнули тугі білі груди — мало не випорснуть; дівчина повернулася і, вигинаючи станом, підійшла до вікна, відчинила його, прихиляючи до стіни шибкою, щоб подивитися на себе.

Зрідка похропував на ліжку п яний письо, застелений тапчан чекав на льонцю, яка ще не повернулася з ночі, тихо було в домівці, й стара жінка в цю мить відчула, що любить свій куток і свою розпусну доню любить, подвійно — за гізю, якої, напевно, ніколи не побачить, і навіть храп пися додавав домашнього затишку.

Мирно було цієї хвилини на душі в абрекової — може, через те, що за довгий час уперше не регоче, не реве юрба під її вікном, що той проклятий галас віддалився далеко на ринок, де з самого ранку ведуться великі роботи.

Спочатку заважав спати письо — хропів; штовхнула його коліном під зад і перейшла в потемках на льончин тапчан — він дармує майже кожної ночі, льонця приходить перед досвітком, а то й зовсім її не буває дома, ще б отой старий пияк здох, то стане тоді так тихо в хаті, що хоч скавули, як пес на місяць. Чому бог, а може, сатана, наслав на її дочок плотську гріховність, адже мати їх, абрекова, за весь свій вік не зазнала й разу гріха — ні солодкого, ні гіркого. Та й що, зрештою, в праведності своїй доброго запосягла; а може, той соромітний гріх — єдина радість у цьому безпросвітному житті, і вона, мама, повинна дякувати богу, що дав її дочкам хоч замолоду дрібку втіхи, бо потім не буде, ой, не буде.

Абрекова почула біля вікна кроки й подумала, що хтось - таки наклеїв новий листок і міська галайстра збирається його читати або ж льонця приплелася з ночі. За те, що ворожить з руки і називають її поза очі відьмою — а що мала робити після того, як почалася ота дешпектація з її льонцею й тими листками і ціпаки заборонили їй перепродувати м ясо, котре брала в глинянських загородників. Гізю мені не чіпайте, гізя свята, не скажете на неї, що волочилася вулицями, одного полюбила, а що жонатого — даруйте, любов не питає, любов сама приходить, як мор. А ви, — вже зверталася, поки що мовчки, до озброєних сокирами пахолків, — а чому ви не йдете до нахмана ізаковича, єврейського сеньйора, і не арештуєте за те, що його жінка, золота роза, про яку кагал побожні байки склав, спить із старостою єжи мнішеком. П є — най собі п є на здоров я, а ви подивіться, що робиться в пивниці корнякта, де багаті бісяться, та то суть одна банда і злодії, та туди й донині заходять брати бялоскурські з високого замку, синки бургграфські, яких давно засудили на довічне за вбивство антоніо і за мою. Навпроти парадної ратушевої брами, на розчищеному ще вчора від рибних ляд і м ясних яток ринковому плацу виросла з картону й дощок крихітна подоба російського города смоленська. Сорокатисячний, втричі більший, ніж варшава, з товстелезними високими мурами, тридцятивежний, із ста сімдесятьма гарматами і шеститисячною військовою залогою смоленськ умістився на одній третині ринку — бо переможений. Умістився, ще й вистачило місця для трибун, — їх притулено до крамниць аптекарів і золотарів біля венеціанського будинку, — і на них, завішаних килимами й гобеленами, сиділи, очікуючи видовища, львівські патриції, райці, лавники, купці, лікарі та інші достойники.

Біля мелюзини — німфи, що нагнулася над криницею навпроти чорної кам яниці лоренцовичів, і коло статуї правосуддя на протилежному боці ринку стояли готові до штурму руської фортеці переодягнені за списоносців, стрільців, рейтарів, драгунів і реєстрових козаків міщани.

Народ загатив увесь ринковий майдан, тріщали балкони, хлопчиська чіплялися карнизів і стояли на дахах — весь ринок здавався одним величезним котлом, повним тисяч людських голів. Войовник смоленська станіслав жолкевський в суворо застебнутій делії й шапці з високим султаном понуро спостерігав за приготуванням до видовища, яке ось - ось мало відбутися в його честь, а бачив справжній смоленськ і москву, і клушин, де полягли тисячі його лицарів за марнославне прагнення короля зигмунта iii розширити річ посполиту від швеції до каспійського моря. Смоленськ упав — це правда, але польські жовніри у москві щурів їдять, а жолду король не дав ані своїм, ані найманим — нині - завтра рушить голодна зграя мародерів з московських земель на польщу і з їсть її разом з королем. Горбоносий, з підкрученими вгору вусами, польський регіментар зло поглянув на тестя двох лжедмитріїв — єжи мнішека; той вловив погляд гетьмана, послужливо повернув до нього своє важке обличчя, закрите чорною бородою, і мовив, добираючи улесливих слів. — накажете, вашмость, почати торжество в честь того дня, коли під вашим довудзтвом увінчалася вікторією наша довголітня боротьба з північними схизматами.

Сам же усвідомлював, що московська війна остаточно програна, вісті про друге овдовіння марини і повстання в москві підкосили здоров я львівського воєводи, він осунувся, підупав, і гаряча золота роза нахманова вже не може викликати в нього почуття радості, та все одно втішав себе надією. Якщо смоленськ узятий, а польське військо ще не покинуло москву, то, може, таки посяде московський престол його внук, син марини від замордованого в калузі другого самозванця, і коли не половина московського скарбу, обіцяного йому пройдисвітом гришкою отреп євим, то хоч сота його частка перепаде — для нього, для рози, для чотирьох доньок і тузіна внуків. єжи мнішеку відлягло від серця—він не знав, що відповісти цьому завжди гострому на слово регіментареві польщі, в руках у якого все військо, а значить, і держава, хоч de facto він лише польний гетьман і король не бажає надати йому звання коронного, незважаючи на те, що коронний гетьман ян замойський давно вже відійшов у кращий світ; староста вдоволений, що не мусить відповідати на адресовані йому ущипливі слова гетьмана, нагнувся до бургомістра вольфа шольца, який сидів східкою нижче; той, вислухавши, повернув голову зліво, від неї, немов відштовхнута, повернулася ще одна голова, а далі — п ята, десята, і за мить біг до ратуші молодий ротмістр з шаблею при боці. З мурів дощаного смоленська вдарили гармати, мури захиталися — поморщився жолкевський, — на стіну виліз бородатий боярин у шубі з бобровим коміром, змахнув рукою, щось там викрикнув, і знову вдарили гармати — нападники відступили, над ринком потягло гострим пороховим смородом, ротмістри — справжні — горлали, заохочуючи переодягнених міщан до бою. Архієпископ повернувся до поета всім тілом, гострими очицями увіп явся в його губи, які шепотіли слова вірша, він уловив зміст і своїм вухам не повірив. А чому ви зараз такі побожні, наче в костьолі після святого сакраменту — хіба не глупо справляти нині оцю звицєнжну комедію, коли війна з московією, відомо всім, програна. Соліковський не раз гостював у пана шимона, в його бібліотечній кімнаті часто збиралися представники львівської еліти для поважних розмов, і хоч стриманий парнасець ніколи не давав волі словам, все ж не ховав від людського ока книг, записаних у папський індекс. — я вельми поважаю вас за невтомне збирання книг, я сам завзятий бiблiофiл, але мене трохи дивує те, що у вашiй великiй бiблiотецi, де є i ян кохановський, i торквато тассо, і еразм роттердамський, і томас мор. — справді, досить одного примірника книги великого інквізитора для нашого міста, тим більше, коли він знаходиться у вас, — стерп голос шимоновича, проте поет зразу перемінив тон. Тепер лунали не тільки крики, а й брязкіт, гриміт — для більшого ефекту облягаючі тарабанили в листи бляхи, били в котли і бубни, вояки поривалися до звідного мосту.

У цю мить барон, який стояв біля криниці, спершись об німфу — мелюзину, — він не хотів далеко відходити від корняктівського палацу, бо такий нині день, що в пив ярному підвалі буде надто глітно, хтось, чого доброго, займе його постійне місце, — в цю саме мить затишку між штурмами барон побачив чорта. Він упізнав антипка, хоч той стояв спиною до нього, — упізнав по високому капелюху, який прикривав роги, і по довгих аж до землі штанах, які приховували копита. Він давно запродав чортові душу за те, щоб з найнижчого низу вибратися на найвищий верх, щоб з ремісника - партача перемінитися в барона, добився цього, став своїм серед патриціїв ї вищого духовенства, та з якоїсь причини кілька років тому відвернулися від нього власть імущі, і він не знає, як запосягти знову у них ласки.

А тоді барон зустрівся поглядом з сеньйором успенського братства юрієм рогатинцем, що стояв сам, без компанії, на бруку й теж дивився на магістральну веремію. Втомлені й голодні міщани, яким було обіцяно смажене на вогні м ясо і кілька бочок доброго вина, так ретельно взялися воювати, що за мить розтрощили в їзну вежу, міст не витримав ваги й напористості і завалився, вояки дряпалися по драбинах на мури, мури теж похитнулися і впали, обложені щодуху повтікали з фортеці, — когось же таки насправді придавить. Вольф шольц, який задумав було розтягнути останній штурм надовше, з острахом позирав тепер на жолкевського, проте гетьман втомлено й байдуже дивився під ноги, сперши на руку голову; бургомістр скористався задумою регіментаря і, рятуючи становище, наказав підпалити картон і дошки.

Полум я бухнуло в небо, видовище було вражаюче — подібно, напевне, горів справжній смоленськ, а трибуна поволі порожніла, гетьман наказав подати карету.

Між двома рядами димарів на гуттерівській кам яниці стояли групами по троє чорносутанні новіції й схоласти єзуїтської колегії — збиратися великими гуртами і по двоє не дозволялося спудеям львівського новіціату.

Новіцій зіновій, шістнадцятирічний син реєстрового сотника михайла хмеля, котрий служив у одеського старости яна даниловича, притулився до комина, на крок відступивши від схоластів броніслава й казика. Тільки на крок — більше не можна, вони все одно підійдуть, бо їм наказано опікуватися схизматом зіновієм, який за час навчання в колегії повинен навчитися бути слухняним, як палиця в руках старця. Щоб почав існувати спочатку, так — наче дотепер не мав ні батька, ні матері, ані дитинства, ані рожевого дикого коня, що пасся і вигулював, відколи пам ятає, на гаварецьких горбах. Схоласти стояли позаду зіновія, а він дивився поверх червоних міських дахів і не бачив, що чинилося на ринку, а тільки дикого коня, котрий із сходом сонця появляється, мов видиво, на вершку гори і гасає, і рве копитами землю, і бавиться весь день на волі, аж поки не зчервоніє сонячний круг і в нього кане рожевий силует. Вони штовхалися, били один одного копитами; чорний без обличчя пастух сидів на білому коні, стягнувши поводами його голову аж до колін, у білого коня скапувала жовта піна на землю, загнузданий, та ще не впокорений білий кінь не хотів їсти — невже це той самий. А десь за горбами галайкали пастухи, і зненацька рожевий кінь, той самий рожевий кінь з дитинства, струнконогий, граціозний, вискочив на пагір і, минаючи табун, стрілою помчав на захід сонця; сонячний кінь гордовито пролетів біля корита, він був вільний і мчав до волі, втім — так спокійно, що й не здригнулася голова, — чорний, без обличчя пастух скинув рукою, і тоненька змійка аркана свиснула швидше шаленого бігу рожевого коня; заіржав вільний кінь, здибився на задні ноги, присів крупом до землі, рвонувся з місця й розпучливо закричав, не відаючи, що трапилося; він не чув ні свисту аркана, ані поворозки на шиї, та мусив чомусь стояти на місці, а пастух спокійно тримав кінець аркана у своїй руці і спокійно жерло бидло з корита. Вiн повiв рукою по шиї, немов хотiв намацати тонку волосiнь, яка спiймала тiльки що рожевого коня; ступив крок по рiвному даху i зупинився, почувши тихий владний голос. За її молодості, правда, кипів одного разу натовп на ринку — стинали тоді голову козацькому отаманові іванові підкові, в той день на ратуші обвалилася галерея. Чи то багато напхалося туди роззяв, а можливо, — й перст божий; іншого разу святкували коронацію зигмунта iii, нинішнього короля, але такого, щоб воювали на ринку, ще не було. Льонця давно уже виспалася і пішла до праці, письо довго хрюкав, кашляв, стогнав, це означало, що він просить грошей, — навіть не оглянулася, потім він щез із хати, — дідько його далі, як до лисого мацька, не занесе, — а на ринку йшла війна; гриміли гармати, дзвеніли шаблі і врешті впала фортеця й загорілася. Позадкувала до вікна, і в цю мить перед її очима промайнули обличчя льонці й гізі — щасливі обличчя щасливих дочок, і зникли, бо дуже міцно, аж до болю стиснула повіки абрекова.

Коментарі

Популярні дописи з цього блогу

реферат на тему українська незалежність

методичні рекомендації з протидії торгівлі людьми безоплатно

реферат по философии на тему стародавня філософія як зародок і колиска всіх наступних типів філософії

образецрецензія до курсової роботи

по грузоперевозкам дипломная работа

рабочие читы на вормикс безплатно без реєстрації

нова радість стала, яка не бувала над полями україни пташечка літала